«Мене звати Юля. Я подруга вашої дружини»: історія вінничанки, яка зустрічає українців із полону
Коли автобуси зі звільненими українцями перетинають кордон, Юлія Павлюк не представляється керівницею Центрального регіонального центру Координаційного штабу. Вона підходить до військового і називає ім’я людини, яка чекала на нього місяцями або роками.
«Мене звати Юля. Я подруга вашої дружини Ольги», говорить вона. Потім дає телефон, щоб людина могла вперше після полону почути голос рідних.
Для Юлії кожне повернення починається не зі списків і переговорів, а з родини. З матері, яка не вимикає телефон. Із дружини, яка щодня шукає нові відомості. З дітей, які звикають бачити батька лише на фотографіях.
У травні 2023 року Павлюк зустрічала 106 звільнених воїнів на останньому місяці вагітності. На ній була простора військова форма чоловіка. Рідні просили не їхати, але вона не могла залишитися вдома.
«Ну як це: вони всі там, а я вдома на дивані?» згадує Юлія.
Через три дні вона народила доньку. Пологи припали на єдиний день, коли її чоловік Василь, який служить у бойовій бригаді, приїхав у відрядження. Ще до народження Юлія просила доньку поспішити, бо попереду міг бути наступний обмін. Тепер Ярославі три роки, а її мама, як і раніше, намагається не пропускати повернення українців із полону.
Одного разу в день обміну Юлії зателефонувала мати полоненого військового. Жінка розповіла, що в неї народилася онука. Вона вже знала, що обмін завершився, і була переконана: цього разу сина знову не повернули.
Насправді він уже їхав додому після двох років у неволі.
За кілька хвилин Павлюк зустріла його біля автобуса.
«Вітаю з поверненням. У тебе сьогодні племінниця народилася. У вас у родині подвійне свято», сказала вона військовому.
Таких дзвінків і повідомлень у її телефоні десятки щодня. Вона супроводжує родини полонених і зниклих безвісти, проводить багатогодинні зустрічі, взаємодіє з військовими та правоохоронними структурами. У дні обмінів телефон майже не замовкає.
До останнього моменту ніхто не може гарантувати, що погоджене повернення відбудеться саме так, як планувалося. Обмін можуть перенести. Людину, яка була в попередньому списку, російська сторона може не передати.
«Кожен обмін є спецоперацією. Боротьба за кожну людину є спецоперацією», говорить Павлюк.
За наведеними нею даними, від початку повномасштабного вторгнення Україна провела 76 обмінів і повернула 9416 людей. Понад 1400 із них звільнили протягом 2026 року.
Скільки українців досі перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти, Павлюк не оприлюднює. Україна веде загальну базу таких людей, проте рф не надає повної інформації зі свого боку. Частину випадків підтверджує Міжнародний комітет Червоного Хреста. Про інших полонених стає відомо зі свідчень тих, кого вже вдалося повернути.
Юлія закликає родини вносити всі отримані відомості до особистих кабінетів оборонців. Саме інформацію з цієї системи українська сторона використовує під час переговорів.
У пріоритеті на повернення перебувають важкопоранені, тяжкохворі, люди з критичною втратою ваги, жінки, молодь і військові старшого віку. Водночас, за словами Павлюк, легких обмінів не існує: для російської сторони кожен полонений залишається предметом торгу.
До роботи в Координаційному штабі Юлія була слідчою, юристкою у будівельній сфері та депутаткою Вінницької міської ради. Після початку повномасштабного вторгнення її чоловік добровільно пішов до війська, а вона почала консультувати сім’ї полонених і зниклих безвісти. У грудні 2022 року Павлюк очолила регіональне представництво Коордштабу.
Удома на неї чекають троє дітей: двоє синів і маленька донька. Коли чоловік не може приїхати, Юлія сама шукає можливість побачитися з ним у прифронтовому місті. Іноді бере дітей, щоб вони знали батька не лише за розмовами через відеозв’язок.
«Мені хотілося б, щоб моя молодша донька жила з татом, а не бачила його іноді через відеозв’язок, бо він на війні», говорить вона.
Досвід власної родини допомагає Юлії розуміти жінок, які роками чекають чоловіків і синів. Вона бачить, як невідомість виснажує, як почуття провини змінюється безсиллям, а потім знову поступається надії.
«Є шлях оборонця, який він проходить, максимально концентруючись на поверненні додому. А є його родина. Є дівчата й жінки, які щоранку прокидаються і думають: “Що ще я можу зробити, щоб повернути свого?”»
Павлюк визнає, що сама не завжди витримує навантаження. Після пережитого через теракт в Оленівці та повідомлень про катастрофу Іл-76 з українськими полоненими в неї діагностували посттравматичний стресовий розлад. Згодом вона опинилася під крапельницями через емоційне виснаження.
На запитання колег, як їй вдається все витримувати, Юлія відповідає прямо: «А хто вам сказав, що я витримую?»
Нещодавно Павлюк разом зі старшим сином потрапила у важку дорожню аварію. В автобус, яким зустрічали звільнених полонених, в’їхала 45-тонна вантажівка. Усі пасажири вижили.
Сидячи біля сина й чекаючи на швидку, Юлія згадала слова звільненого військового про щасливі шанси, після яких потрібно продовжувати свій шлях уважно, без права на помилку.
Тепер вона говорить, що отримала ще одну можливість жити, працювати й повертати людей до їхніх родин. Але водночас має навчитися берегти себе.
У найважчі ночі Юлія варить борщ. Інші жінки пишуть листи, роблять ремонти, тренуються або просто намагаються прожити ще один день очікування. Одна з дружин, чоловіка якої вже повернули з полону, назвала їх «силою сил».
Для Павлюк ці слова стали визначенням тисяч українських родин, які продовжують чекати.
Матеріал підготовлено за інтерв’ю Hromadske.