Розмова з Ларисою Полулях, волонтеркою-правозахисницею, засновницею Волонтерської групи «Бойові бджілки» не була випадковою. Пані Лариса не боїться казати називати речі своїми іменами. Не з тих, хто говоритиме пафосно, але без дій. Лариса Полулях — волонтерка з 2014 року, яка понад десять років допомагає сім’ям загиблих воїнів, підтримує ветеранів і вчить вдячності в тилу. Зустрілися, щоб поговорити про мораль, втому, байдужість і нашу відповідальність перед тими, хто нас захищає.
«Подруга подарувала за кордоном будинок. Але я вважаю себе вдома — в Україні»
– Пані Ларисо, що стало особливим поштовхом для того, щоб стати волонтеркою ще в 2014 році?
– Насправді, усе почалося ще раніше. Десь у 2010-му я була координаторкою волонтерів, ми організовували фестивалі, прибирали річки, робили акції на підтримку людей. Це було далеке від війни, але вже тоді я навчала людей з пострадянського простору, як будувати волонтерські ініціативи. У 2014-му все стало інакше. Почалася війна, мої друзі йшли воювати, мій чоловік теж. І я зрозуміла: якщо ми нічого не зробимо, то кацапи будуть у моєму місті. А це в мої плани не входило. Було страшно, але це і стало рушієм — я не хотіла їх тут бачити.
– Ви називаєте себе волонтеркою зі стажем. Що для вас це — місія, стиль життя, обов’язок?
– Це, радше, необхідність часу. Я не готова жити в інших умовах. У 2013-му, коли були розстріли на Майдані, друзі з різних країн пропонували мені виїхати. Моя подруга придбала навіть будинок у Санта-Крус, і запропонувала туди переїхати. Але я вважаю себе вдома — в Україні. Це не про пафосний патріотизм. Просто я хочу жити вдома і так, як мені близько.
– Як змінилося ваше волонтерство за ці 10 років?
– І змінилося, і зміцнилося. У 2014-му все було «на зараз»: потрібна форма, екіпіровка, «медицина» – одразу шукаємо. Тепер армія стала сильнішою. Троє чоловіків із моєї родини у війську, але я не купувала їм нічого з обмундирування — лише подарували класні берці. Це вже не боротьба за виживання, як раніше. Ми маємо справу з технологіями, спецхарчуванням, дронами. Волонтерство стало дуже технологічним. Мій чоловік — розвідник. Раніше йшли «на пузі», зараз — із дронами. І це рятує життя.
– Як народилась назва «Бойові бджілки»?
– Це було майже випадково. Все почалося ще під час Майдану — ми шукали рації, ліки, термобілизну. Коли Майдан закінчився, ми з подругою відвезли залишки «медицини» по лікарнях. Потім був Крим, вивозили людей, допомагали військовим. Якось з’явилась волонтерська група — в коментарях її назвали «армійські бджоли», «комбат-біс». Так і лишилось. Потім дизайнерка Олена зробила логотип — просту, не пафосну бджолу. Мені це дуже подобається — ми не якісь «заслужені патріоти», ми просто працюємо.
– Яка допомога зараз найнеобхідніша для військових і родин?
– Для ветеранів — ефективне лікування і відновлення: фізичне, ментальне, соціальне. Багато з них хочуть бути корисними, залишатися «в темі». Родини загиблих нас підтримують, донатять. Одна з моїх подруг, у якої загинув чоловік, після смерті витрачає всі вільні гроші на підрозділ, де він служив. Це дуже зворушує.
А ще важливе — це технології. Ми займаємося і побутом: креми, вітаміни, сірники, 3D-принтери, фільтри для води. Щоб військовий був здоровий і живий. Обладнання — теж пріоритет.
– А правничий/правовий напрямок? Ви ж юристка за фахом.
– Ні, я не маю юридичної фахової освіти, але значну частину життя працюю у сфері захисту Прав Людини . У 2015 році ми створили «Школу ветеранів-інструкторів», щоб ті, хто повернулися, могли передати свій досвід іншим. Потім була «Школа права» — навчали ветеранів захищати свої права. Працює правова приймальня: компанії у Вінниці беруть справи пробоно.
Сьогодні головні запити: статус, інвалідність, безвісти зниклі, виплати. Але також – інформаційна безпека. Люди у відчаї часто самі шкодять собі, публікують дані рідних, які зникли. І стають мішенню для ворога або шахраїв. Ми проводимо просвітницьку роботу, щоби захистити їх.
«Я – «гіпермама». В мене є «діти», які мене так і називають»
– Що вас найбільше надихає сьогодні?
– Мабуть, те, що ми вже не просто рятуємо, а творимо. Допомагаємо зберігати життя. І те, що поруч завжди є люди, які не здаються. Це додає сил.
ГО «Бойові бджілки» продовжує працювати у Вінниці та по всій країні. Вони допомагають точково, адресно, ефективно — так, як вміють тільки справжні волонтери «зі стажем».
– Ви працюєте вже багато років. Як зараз вдається тримати темп, ресурси, команду?
– Насправді ми працюємо в режимі взаємодопомоги. Заробляємо самі, скидаємося, купуємо необхідне. Ми не живемо на гранти — ми живемо на підтримці один одного. І ресурсно це складно.
– Як співпрацюєте з державою? Чи є підтримка?
– У держави зараз є координаційний центр, який працює досить непогано. Але загалом державна машина — повільна. Досі очікуємо вантаж, який мав приїхати в червні. А зараз — серпень. Тому спокійно ставлюсь до бюрократії, хоча дуже «курвить», коли чиновники забувають, що вони — обличчя держави.
– Тобто, ви більше покладаєтесь на себе, ніж на систему?
– Так. Бо я «гіпермама». В мене є «діти», які мене так і називають. І якщо дитині щось треба, я не чекаю два тижні, поки держава оформить запит. Я дзвоню друзям, знайду гроші і зроблю. Бо ця дитина виживе, повернеться, матиме внуків, і повезе мене колись у ресторани на «Феррарі».
– Чому ви свідомо уникаєте грантової системи?
– Бо зараз не до структурності. А ще – паперова тяганина забирає час. Ми передаємо автівки, часто дистанційно підписуючи акти. А слідчий питає: «Які гарантії, що вас не обманюють? » Та ніяких, окрім довіри. Якщо обманули – то ми постраждали, а держава має провести розслідування.
– Ви стикаєтесь із моментами, коли треба діяти миттєво. Як справляєтесь?
– До нас приїжджає поранений. Лікар бачить, що треба діяти додатково. І поки держава оформлює документи, ми вже тихо підкладаємо коробку з ліками. Йому колють, він здоровіє. Кому від цього гірше? Нікому.
– Що зараз найнагальніше? Яку потребу не вдається закрити?
– Зараз висить збір на багі. У мене є відео — підірвалося багі, двоє загинули. І потрібна нова, серійна. Ми почали збирати — але донати впали. Держава обіцяє дати, а ми паралельно шукаємо, бо хтось може не дочекатись рідну людину додому.
– Як працюють військові, з якими ви маєте справу?
– Вони — ідеальні кризові менеджери. Тільки отримали машину — вже пишуть запит на наступну. Їхні рішення швидкі й конструктивні. Вони виживають в екстримі і вміють передбачати. Я дивлюсь на них і кайфую.
– Що відчуваєте, коли бачите, як молодь справляється у цій війні?
– Ми не готували вас до цього. Ви були наші квіточки: айтішники, музиканти, мрійники. А зараз — стоїте стіною. Ви робите те, чого ми не навчили. Я іноді плачу, а іноді — кайфую від того, як ви тримаєте країну.
– Які законодавчі зміни зараз найнагальніші?
– Найперше — просто виконувати вже чинні закони. Пільги для військових — це не бантики, це інструменти доступності. Якщо боєць має право на безкоштовний проїзд або медицину — це не милість, це його необхідність.
«Ми маємо зробити все, щоб нашим було комфортно нас захищати і не боляче повертатися»
— Пані Ларисо, ви часто говорите про вдячність тилу — не декларативну, а дієву. Що маєте на увазі?
— Ми маємо все робити, щоб їм, нашим, було зручно нас захищати і не боляче повертатися. Бо дуже часто, коли мої друзі приїжджають на лікування, це стрес для них. Вони просто бісуються від укладу життя тут, від нашого ставлення. І це не жарти.
Коли ми спокійно їмо морозиво в центрі, а хтось у той момент десь на нулі — це має нести за собою відповідальність. Не в сенсі «не їж морозиво», а в сенсі — зроби щось для фронту. Не красиве фото в інстаграмі. Дію.
— Тобто вдячність не в гаслах?
— Не в гаслах. Не у вінках і плачучих смайликах. У тому, що я, живучи в тилу, маю підпорядковувати своє життя думці: «Завдяки ЗСУ я спокійно сплю, мене не гвалтують, не катують, я маю хату».
Я не плачу охоронцю. Але живу завдяки тим, хто воює. І дуже дратує, коли мордатий дядько не хоче безкоштовно везти військового. Та може саме той хлопець завтра зіб’є «шахєд», що летить у твою хату. І саме завдяки йому ти залишишся живий.
— Ви часто згадуєте Ізраїльський досвід. Що там інакше?
— Я працювала в Ізраїлі, займалась правами людини в силових відомствах, комунікувала з армією, поліцією. Якось ми сиділи в кафе. Зайшли троє військових. Сіли, замовили. А з сусідніх крамниць — один за одним — прибігли місцеві чоловіки й почали сваритись… хто заплатить за військових.
Вони просто поділили чек на трьох — між собою. Не тому, що так заведено. А тому що це — норма. Не показуха, не обов’язок. Просто повага. Люди розуміють: ці троє — гарантія їхнього спокою.
— А як у нас?
— А у нас… Законодавчо є пільги. Але їх реалізація покладена на громади. І тут починається розрив. У когось громада багата — може ветерана й у золотому тролейбусі повезти. А в когось — бідна.
І коли в селі проблеми з дорогою, а місцева рада каже: «Гроші пішли на ветеранів і інвалідів», — як ви думаєте, як до них починають ставитись? Їх починають ненавидіти. Бо люди не винні, що їм теж болить. І ветерани тут не винні.
— Пільги перетворюються на яблуко розбрату?
— Так. Найбільше претензій — до безкоштовного проїзду. В місті ще ок, а в селі, де до лікаря чи суду — тільки в район їхати, це критично. Людина не знає, поїде вона завтра чи ні — залежить, чи громада заплатила перевізнику. І все. Починається сварка: пільговики — проти пільговиків, бізнесмени — проти всіх. Роз’єднання.
— Що з ветеранами в селах?
— Тут окрема історія. Я знаю ветерана, живе в селі, відкрив кав’ярню на грант. Тиждень тримався — потім половину людей писав на хрестик. Це травматизація. Ти повернувся з війни, хочеш щось почати — і знову провал.
А іншому ветерану — теж із села —ми з друзями купили бензопилу, моторолер, бензокосу, столярний інструмент і мандрує. У кожному селі він як місцевий майстер — когось обкосити, комусь дерева обрізати, десь двері полагодити. Каже: «Якщо я маю 10 тисяч на місяць — це значить, я нічого не роблю». Бо десь йому заплатили, десь яйцями дали, десь салом.
— І це теж інтеграція?
— Авжеж. Тільки вона має бути системною. От ветеран їде на міжнародні змагання, виборює медаль. Приїздить додому — і що далі? А чому б не дати йому можливість навчитися на тренера? Чому не запропонувати роботу в школі фізруком?
— Ви працюєте з лідерами-ветеранами. У чому полягає трансформація?
— Ми допомагаємо змінити їхнє мислення. Бо довго ветеранів тримали на повідку: тобі — політика, тобі — бізнес. Але не як окрема сила, а як додаток до когось.
Я хочу, щоб вони самі формували порядок денний. І щоб суспільство не нав’язувало їм: «візьми землю», «йди у владу». Бо декому не треба земля. Комусь потрібен пакет підтримки для навчання дитини, для отримання нової професії, житла. Комусь — просто підтримка й розмова.
— А тил? Що з нами?
— Тил має змінювати філософію. У нас є цей місяць, коли бахає десь — і всі згадують, що є військові. А потім — забувають. Кажуть: «Та вони ж заробляють». І ніхто не думає, що я не плачу бодігарду, але живу завдяки ЗСУ. Що це я нічого не втрачаю, поки вони ризикують.
Ми не вміємо бути вдячними в дії. Просто — бути людьми. І пам’ятати, що ми маємо зустрічати їх як дорогих гостей. Бо вони — наші захисники.
Бо коли ти розумієш, що живеш завдяки ЗСУ, ти по-іншому ставишся до світу. До пільг, до донатів, до волонтерів. Ти не клянчиш, не ниєш, не питаєш «а де мої 200 грн субсидії», якщо розумієш: ти живий завдяки тому, хто на фронті.
Вони прописані законом. Але реалізація залежить від бюджету громади. І от у когось багата громада — дасть усе. А в когось — грошей нема навіть на дороги. І тоді кажуть: «Ми через ветеранів не можемо полатати ями». І з’являється образа. Люди починають ненавидіти не владу, а ветеранів.
А ще — вічна війна з перевізниками. Особливо в селах. Один ветеран каже: «Я не можу потрапити до лікаря, бо немає гарантії, що завтра мене повезуть». Пільга є, а реалізації — нема.
— І виникає конфлікт між людьми?
— Так. Суспільство роз’єднується. Бо пільги без системи — це мінне поле. І люди сваряться не з владою, а між собою. Пільговик — на пільговика. Бізнес — на всіх. Це руйнує єдність. Це небезпечно.
«У тилу мають бути інші стандарти моралі»
— Що б ви сказали про тиловий настрій зараз?
— Ми дуже швидко забуваємо. Нам треба, щоб бахнуло десь — і тоді згадуємо: є війна. А за тиждень знову: «А чого він у кафе в формі? », «А чого вони такі злі? », «А вони ж заробляють».
Ніхто не каже: «Я не плачу бодігарду, але живу завдяки ЗСУ». Бо не розуміють, що завдяки цим людям у нас є хати, діти, світло. Що ми маємо зустрічати їх не з претензією, а з вдячністю.
— Як цього досягти?
— Почати з етики. З поваги. З того, щоб у кафе на них не шипіли. Щоб у транспорті не огризались. Щоб вони не відчували провини за те, що вижили.
Ми часто кажемо: «Дякуємо». А потім відвертаємось. Але вони не реквізит для подяки. Вони — наша реальність. Живі. Побиті. Втомлені. І ми маємо тримати тил так, щоб їм було куди повернутися.
«Я не здамся. Бо наші там»
— Звідки у вас стільки внутрішнього ресурсу?
— У мене є одна проста формула: «Я не здамся. Бо наші там». Якщо вони в окопі не здаються — як я можу? Я можу втомитись. Але зупинитись — ні. Я мушу працювати, поки вони захищають.
Мій біль, моя дія, моя допомога — це і є вдячність. Я не хочу, щоб ми перемогли й стали такими самими, як були. Я хочу, щоб ми стали кращими.
— Ви часто говорите про тих, хто поруч. Хто ці люди?
— Це не тільки фронт. Це не тільки волонтери, яких видно. Це тисячі людей, які з нами весь цей час — другий десяток років. Вони поряд — в Україні, в Європі, в Ізраїлі, у США, всюди, де немає війни. Вони працюють, донатять, моляться, приймають наших, підтримують, не мовчать.
У нас є навіть така брендова фраза — «Дякуємо всім, хто не спить». Бо коли хтось не спить — значить, хтось інший може жити. Це про об’єднання. Про людей, які тримають небо над нашими дітьми, навіть якщо не носять форму.