Ірина Саранча — голова правління ГО «Паросток», викладачка ВДПУ ім. М. Коцюбинського, експертка з інклюзії.
Анастасія Ліщинська — членкиня правління ГО «Паросток» та адміністратор гуманітарного хабу з тією ж назвою. Обидві — активні учасниці процесу розробки безбар’єрних маршрутів у Вінниці.
Нещодавно в ОВА повідомили, що уряд виділив 81 мільйон гривень на безбарʼєрні маршрути у місті Вінниця. Перед тим було обговорення цих маршрутів по середмістю. Вас і Ваших колег з інших громадських організацій залучали до створення мапи цих маршрутів і залучатимуть при виконанні робіт для безбар’єрності?
— Анастасія Ліщинська: Я була на тій зустрічі. Презентація була цікавою, жвавим було й саме обговорення. Були присутні представники кількох громадських організацій — «Відкриті серця», «Гармонія», та інші. Приємно, що наші думки почули й пообіцяли врахувати.
Втім, каже пані Анастасія, складно говорити про реальний вплив активістів на етапі реалізації:
— Після затвердження плану змінити щось уже неможливо. Але вносити пропозиції під час розробки — так, це можливо. Без нас такі речі просто не спрацюють. Бо тільки ми знаємо, де ми живемо, куди хочемо потрапити, якими маршрутами пересуваємось.
Про що «мовчать» плани: реальні бар’єри — у дрібницях
— Один із прикладів — система зливу дощової води на вулиці, також відома як зливова каналізація (ливневка) без решіток. Людина на візку не зможе їх переїхати. І таких «дрібниць», які стають реальними бар’єрами — безліч, — додає Ліщинська.
Ірина Саранча наголошує: безбар’єрність — це не набір рішень, а філософія. І ця філософія має бути універсальною:
— Люди з інвалідністю дуже різні. Що зручно одній людині, може бути абсолютно непридатним для іншої. Тому не можна створити безбар’єрність «під когось одного». Вона має бути зручною всім. Те, що не відповідає нормам, треба зносити — бо це не для людей.
Не лише пандуси: безбар’єрність у широкому розумінні
— Безбар’єрність — це не тільки про пандуси, — пояснює Саранча. — Це і про спрощену мову для людей з ментальною інвалідністю. Це про звукові сигнали на переходах для людей з вадами зору. Це про розмітки, тактильні поверхні, зручні двері, нормальне покриття.
— Та сама спрощена мова, яку ми зараз просуваємо, — зручна не лише людям з інтелектуальними порушеннями. Вона зручна й звичайному громадянину, — додає Ліщинська. — Як і нормальний пандус — потрібен не тільки людині на візку, а й мамі з дитячим візочком, пенсіонеру з паличкою чи людині з тимчасовою травмою.
Від випадковості до системності
— Безбар’єрність — це не про кількість людей з інвалідністю, це про гідність кожного. Сьогодні ми здорові, а завтра — вже ні. А ще завтра може статися будь-де вибух, і таких людей стане більше. Вся країна має бути безбар’єрною, — резюмує Ірина Саранча.
Від початку 2022 року ГО «Паросток» активно долучилася до роботи з переселенцями. Наскільки комфортно вони почувають себе в регіоні та як часто переїжджають саме на Вінниччину?
— З усіх регіонів України саме Вінниця виявилась дуже зручною для внутрішньо переміщених осіб, — зазначає Ірина Саранча. — Це компактне, сучасне місто з доступною інфраструктурою, розвиненими сервісами та мережами підтримки. І ми бачимо: кількість переселенців тут стабільно висока, багато хто залишається.
Один із наших пріоритетів — допомога людям з інвалідністю з числа ВПО. Завдяки підтримці ЄС, Швейцарії та співпраці з українськими партнерськими організаціями ми втілюємо програми соціального характеру, надаючи послуги супроводу, побутової допомоги, цифрової освіти, арт-терапії тощо. Зокрема, в рамках проєкту «Соціальна підтримка ВПО з інвалідністю у Вінницькій громаді» ми надаємо комплекс послуг — від ремонту одягу до психосоціальної допомоги.
ВПО з інвалідністю: чотири ключові проблеми, які ми маємо намір вирішити
- Обмежений доступ до соціальних послуг. Людям з інвалідністю важко отримати денну зайнятість або соціальний супровід.
- Соціальна ізоляція. Через нестачу інтеграційних заходів переселенці залишаються на узбіччі громадського життя.
- Брак натуральної допомоги. Продукти, засоби гігієни, послуги пральні чи ремонту — все це часто недоступне.
- Низька поінформованість суспільства. Проблеми ВПО з інвалідністю мало висвітлюються.
Саме тому ми поєднуємо допомогу з інформаційними кампаніями та адвокацією, — каже пані Ірина.
«Громадські організації у Вінниці — як рятівні маяки», — Анастасія Ліщинська
— Вінниця стала справжнім мегаполісом підтримки, — вважає Анастасія Ліщинська. — Нещодавно ми провели фокус-групу, і більшість учасників-переселенців підтвердили: вони майже задоволені рівнем послуг у місті. Тут легко потрапити на безкоштовне медичне обслуговування, вирішити питання через ЦНАП, знайти роботу.
Величезну роль відіграють саме громадські організації. У Вінниці їх багато: для людей з інвалідністю, ветеранів, батьків дітей з особливими потребами, людей із порушенням слуху чи зору. Це потужне середовище, яке активно співпрацює з владою та донорами. І завдяки цьому — жодна людина не лишається наодинці зі своєю бідою.
Проєкт «Соціальна згуртованість в дії»: разом ми сильніші
Ще один проєкт ГО «Паросток» — «Соціальна згуртованість в дії» — об’єднав переселенців з Вінницької, Жмеринської, Могилів-Подільської та Козятинської громад. Ініціативні групи проводять тренінги, майстер-класи, заходи для психоемоційної стабільності, інформаційні кампанії. Завдяки проєкту “Соціальна згуртованість в дії” ми охоплюємо понад 200 людей з інвалідністю з числа ВПО, зосереджуючись на культурно-мистецьких заходах, в тому числі й екскурсіях мальовничими місцями Вінницької області.
— Ми не просто допомагаємо. Ми будуємо містки. Між тими, хто змушений був залишити дім, і тими, хто приймає, — підсумовує Ірина Саранча. — Це і є соціальна згуртованість — основа стійкої громади.
З якими проблемами стикаєтесь у своїй діяльності та як вдається їх – проблеми – вирішувати? Чи завжди представники влади йдуть на зустріч? Чи виникають конфлікти?
— Діалог із владою у нас був від самого початку, — згадує Ірина Саранча. — Спершу — з міською, згодом — і з обласною. Вони бачили, що ми — мобільні. Там, де велика система не встигає, ми встигаємо. Десь ми закривали питання, а чиновники могли про це звітувати — така собі взаємовигідна співпраця.
Анастасія Ліщинська додає:
— Спочатку ми були тією “мишею”, яка пролазить туди, куди «слон» не пролізе. Ми були молоді, активні, всюди встигали, всім цікавились, щось вимагали, просили. Але з часом це переросло в повноцінне партнерство. Тепер нас не сприймають як занадто наполегливих активістів — ми стали рівними.
Ми теж подорослішали. І зрозуміли, що з владою не тільки можна, а й треба співпрацювати. Без взаємних домовленостей, меморандумів — нічого не вийде. Влада — це не каральний орган. Вона може й допомогти. Ми це побачили на практиці.
Останнім часом влада значно більше уваги приділяє реабілітаційним центрам. На Вашу особисту думку, на Вінниччині вистачає профільних фахівців?
— Ми бачимо, як реабілітаційна система тяжіє до допомоги військовим, — говорить Ірина Саранча. — Але при цьому переселенці з інвалідністю поступово опиняються за бортом.
У 2022 році їм допомагали багато — і в Україні, і за кордоном. У Польщі, наприклад, їм першим відкривали програми підтримки. Але вже у 2023-му ми відчули зсув. Тепер наші підопічні змушені шукати підтримку знову — і часто вже не тут, а за межами країни.
Анастасія Ліщинська проводить паралель з трагедією Чорнобиля:
— Після катастрофи люди з інвалідністю в чергах на авто чи житло опинились позаду ліквідаторів. І це зрозуміло. Але тоді це був винятковий випадок, а зараз — війна довга, всеохопна, і таких ситуацій стає все більше. Держава, на жаль, має обмежений ресурс. І так, сьогодні в пріоритеті військові. Але потрібно шукати якусь рівновагу, бо якщо ми не втримаємо баланс, то завтра отримаємо серйозну соціальну напругу.
«Переселенці виживають на залишках. І сил, і ресурсів»
Ірина Саранча зауважує:
— Багато наших клієнтів, які у 2022 році приїхали до Вінниці з багатших регіонів, ще мали якісь запаси — гроші, речі, сили. Але сьогодні в них нічого не залишилось. Вони не мають за що жити, не мають підтримки, втрачають мотивацію. І, на жаль, дедалі частіше приймають рішення виїхати за кордон.
Анастасія додає:
— Ми розуміємо, чому так. Там ще якось підтримують. Але коли і там українців стане забагато, то підтримка скінчиться. Довга війна — це не тільки про фронт, це про виснаження всередині кожної людини.
«Цивільні, військові — всі ми люди. І всі маємо право на підтримку»
— Мені дуже болить, що суспільство починає ділити людей, — зізнається Анастасія. — Військові, цивільні, переселенці, місцеві мешканці… Але інвалідність не вибирає. Хтось втратив здоров’я на фронті, хтось — у підвалі під бомбами. І ми маємо залишатись людьми. Інформаційна кампанія тут необхідна — щоби не допустити хвилі невдоволення.
— Ми, українці, всі змінились, — підсумовує Ірина Саранча. — Але головне — не втратити співчуття. Не розділяти, а єднатись. Бо інакше нам буде дуже складно встояти. І не тільки фізично — а й морально.