У перші дні повномасштабного вторгнення Сергій Чумак разом з побратимами став на захист Києва. Тоді своєю місією він вважав зупинити ворога на підступах до столиці. Сьогодні його зброя — знання з психології та досвід війни, які допомагають рятувати не тіла, а психіку військових. У щирій розмові — про шлях від фронту до реабілітаційного кабінету, про масштаби ПТСР серед захисників, психологічне вигорання фахівців і те, що справді потрібно змінити в системі, аби українські воїни могли повертатися до життя — сильними, живими та цілісними.
– Сергію Вікторовичу, з перших днів повномасштабного вторгнення з однодумцями Ви пішли добровольцями захищати Київ. Які думки тоді переважали та, з огляду на те, що минуло понад три роки, які з них змінились?
– Те, що відбудеться вторгнення сумнівів не було. Ми з друзями до цього готувались весь 2021 рік. Ми не знали, коли це відбудеться. Але зібрались вчасно. Зранку 25 лютого вже в складі свого взводу отримали зброю, а ще за кілька годин зайняли рубіж на ділянці одного з автомобільних мостів між Києвом і Житомиром.
В Київ нас передислокували чи то 8 чи то 9 березня. Ми вже стали окремим гранатометним взводом спеціального призначення в 1-ій бригаді ім. Івана Богуна. Працювали на ПТРК «Стугна» та «Корсар».
Ще на трасі Київ – Житомир йшли бої… Ми тоді через Білу Церкву перемістились аж за Бровари, щоб з півночі допомогти захистити рідний Київ. Відео боїв під с. Скибин можна знайти в мережі. Нас тоді прикомандирували до 72 бригади.
Що ми тоді думали? Наша мотивація складалася з кількох пунктів: ворога потрібно зупинити подалі від Вінниці, та дати виграти трохи часу для всієї України, щоб змобілізуватися. Ми мало тоді думали, чим все це може завершитись. Ми вчинили правильно, і були в правильному місці. Ось це було на той момент головним. Що змінилось за три роки? Та багато чого. Сама війна змінилась.
– Після демобілізації Ви почали вивчати психологію, надавати військовим психологічну допомогу, волонтерити. У чому найбільша складність цієї роботи?
– Так, отримав ступінь магістра психології. Проваджу приватну практику та працюю в лікувальному закладі. Волонтерство теж у мене присутнє. Це лекції, консультації – групові та індивідуальні. Не залежно від того, це на роботі, чи в приватній практиці чи безоплатно – я роблю одну і ту саму роботу. Так як я вмію. Складність: це постійно вчитись, завжди потрібні нові знання. І друге – це своє здоров’я. Щирість, емпатія, співучасть… Це все той ресурс, який психолог використовує в своїй роботі. Якщо занадто – то і психолог може вигоріти.
– Наскільки вдається «достукатися до душі», повернути до життя людей?
– Я працюю в лікувальному закладі. З військовими. Одні вже підуть додому, інші повертатимуться на війну. Отже і мої завдання дещо відрізняються від тих, які ми бачимо у кіно. Моє завдання полягає у тому, щоб швидкими методами оцінити стан ментального здоров’я, розподілити на підгрупи за потребами. І надати швидку корекцію певних станів «тут і зараз». Наприклад: зняти тривожній стан, домогти відновити сон, проговорити якийсь епізод. До речі, є певні успіхи по роботі з фантомним болем. Єдине, потрібно працювати швидко. Часу на довготривалі терапії тут немає. Тому і підхід такий, більше на роботу в групах.
– Як часто зустрічається посттравматичний стресовий розлад та чи існує універсальний механізм лікування ПТСР?
– Потрібно розуміти, що ПТСР як діагноз, це вже прерогатива психіатрії. Це – діагноз. Окрім цього, все частіше зустрічається поняття КПТСР, тобто комплексний посттравматичний стресовий розлад. Якщо ПТСР, це наслідок однієї психологічної травми, то КПТСР – це стан, який розвивається в осіб, котрі мають пролонговану в часі психічну травму внаслідок різних життєвих подій.
За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), поширеність ПТСР серед населення України становить приблизно 25%. Майже половина населення (57%) знаходиться в зоні ризику розвитку ПТСР. ПТСР може розвиватися у 12-20% людей, які пережили травматичну подію або були її свідками.
За різними даними, від 24 до 27% військовослужбовців зі встановленим діагнозом ПТСР вчиняють спробу суїциду. За даними американських дослідників, тривала війна на визначеній території призводить до збільшення кількості розладів психічної сфери з піком суїцидальних дій на 8-му році військових дій. Цю тенденцію почали помічати приблизно в 2021 році, але повномасштабне вторгнення на територію України дещо відтермінувало пік розвитку суїцидів у військовослужбовців. Ще раз підкреслю – йдеться про військовослужбовців, яким ПТСР виставлено як діагноз.
За різними даними, поширеність ПТСР серед ветеранів бойових дій може сягати до 30%. Деякі дослідження показують, що поширеність ПТСР серед військовослужбовців, які брали участь у бойових діях, становить близько 12%. За результатами досліджень українських науковців, кількість та вираженість стресових розладів у військовослужбовців, яким було діагностовано ПТСР під час проведення антитерористичної операції, становила 27.7%. Приблизно у 60-80% військовослужбовців спостерігаються ознаки гострої травми, яка при відсутності належної психологічної допомоги може призвести до ПТСР.
Це я навів статистику, щоб розуміти масштаб проблеми, яка лише насувається. І свого піку ще не досягла.
Про універсальність лікування ПТСР. Про якийсь один для всіх універсальний метод лікування ПТСР мені не відомо. Не певен. що взагалі щось подібне може існувати. Хоча б через те, що в кожної людини психіка, це унікальний механізм. Найкраще працює поєднання медикаментозного лікування з роботою психотерапевта, створення безпечного середовища в родині і відпочинку.
– Чим держава, місцева влада допомагає і чим заважає у питанні реабілітації військових?
– Варто розрізняти – діючий військовий і ветеран, який вже звільнений з лав Сил Оборони України. На мою думку, хоч і набір проблем у обох категорій однаковий, але підхід і стратегія відновлення мають відрізнятися. Першим потрібно відпочити, відновитися і повернутися в стрій. Другим відновитися і реінтегруватися у цивільне життя.
Держава і місцева влада точно не заважає цим процесам. Чи допомагає? Те, що уваги питанню ментального здоров’я приділяється більше, ніж кілька років тому – це так. Збільшено державне замовлення на підготовку фахівців, зокрема клінічних психологів. Розглядаються нові штатні посади психологів в комунальних лікувальних закладах.
Зараз всі без виключення комунальні та державні лікувальні заклади відновлюють здоров’я військових. Активно в цьому напрямку працює Міністерство ветеранів України. Розширюється програма надання психологічної допомоги діючим військовим, ветеранам, їхнім родинам.
Я приймаю участь у цій програмі як надавач послуг. Військовий, ветеран, їхні рідні можуть звертатися до психолога, заключати угоду на довготривалу роботу. А держава це оплачує. Ці категорії отримують повноцінну довготривалу роботу з практичним психологом. Інша справа що є слабке оповіщення про такі послуги. Хоча кожна родина може отримати власного сімейного психолога. Отже, держава і місцева влада створюють умови, але не всі цим користуються.
– Що, на Вашу думку, варто змінити, вдосконалити, доопрацювати для «утримання» психологічного здоров’я наших захисників?
– Дуже комплексне питання. Потрібно змінювати весь підхід до роботи психологів на рівні батальйонів. На лінійний піхотний батальйон є один психолог. Що він може зробити фізично? Розіслати по месенджерах «тест»? А що робити з результатами цих тестів? Було б добре, якби на рівні бригад, були якісь «роти чи взводи відновлення». В яких можна було б відновити психіку для воїнів. Тих самих 14 діб, які передбачені для цього. Я надсилав в певні підрозділи пропозиції, що можу організувати таку роботу. Немає відгуку. Це не цікаво, це треба напрягатись. А відпочивший воїн, це крепший воїн. І це той ресурс, якого зараз не вистачає.